Бердичівські чекісти проти української молоді (“процес 59-ти”)

Категорія: Новини Бердичева
Опубліковано: Четвер, 12 липня 2018, 09:33
Автор: Віталій Матвійчук
Перегляди: 308

Восени 1939 року Німеччина та СРСР на історичній шахівниці розіграли нову світову війну. Першою жертвою цієї кривавої геополітики стала Польща: її територію розділили між собою країни-агресори. На поталу радянському тоталітарному режимові дісталась Західна Україна, яка вже у перші роки окупації на власній “шкірі” відчула всю “красу” комуністичного ладу. Буденними стали репресії, частину з яких спрямували на боротьбу з українським визвольним рухом. Для цього застосовувалась давно перевірена практика показових судових процесів. Найгучнішим із них став так званий “Процес 59-ти”: суд над молодими членами ОУН, переважно студентами львівських вишів, яких звинувачували в участі у контрреволюційній організації та в підготовці до повстання проти радянської влади.

 

18 січня 1941 року більшу частину підсудних українців засудили до розстрілів (42 людини), але згодом багатьом (за винятком 19 засуджених) вирок замінили на тривалі терміни ув’язнення у радянських таборах. Суд та подальше утримання проходили у Львові (тюрми “на Лонцького” та “Бриґідки”).

Напередодні німецького наступу частину засуджених (14, за іншими даними 16 – 11 хлопців та 5 дівчат) товарним потягом перевезли до Бердичівської тюрми (нині в її стінах знаходиться виправна колонія №70), де вже перебувало багато репресованих із Західної України. Всю юрбу помістили в сусідніх камерах. Але умови перебування в тюрмі були жахливими. Ось як дівчата описували свою камеру: “На другий день перевели нас в іншу камеру, де було 60 жінок. У невеликій камері, при такому завантаженні і одному малому загартованому вікні вгорі, була нестерпна задуха. Води було обмаль. Митися майже не можна було, бо воду треба було зберігати на прохолодження спалених спрагою уст та приведення до притомності жінок, які щохвилини мліли. Уночі розбирались ми до голого тіла, щоб злагіднити спеку, і в тісноті спітніле тіло липло до тіла. Мучили нас тривожні сни, марива, і ми часто будились від криків сонних подруг.

Харч у порівнянні зі Львовом дуже погіршився. Спочатку давали нам на сніданок кусень хліба, липкого й недоброго, як глина, і кухлик зафарбованої теплої води, що мала б бути кавою, на обід маленькі, як мізинний палець, рибки, на вечір якусь юшку невизначеного змісту. Пізніше вже й того поганого хліба забракло, і всі три рази діставали ми т.зв. пшоняну кашу, що була з тирсою…”.

Схожий опис присутній і в спогадах засуджених хлопців (зокрема, у Теодозія Крупи та Дмитра Клячківського): “Харч поменшували з кожним днем, ми жили тільки дрібонькою рибою (мільками), якої діставали яких 10 дека в день. Хліба діставали, що кіт наплакав. Вода була…”.

У таких умовах ув’язнена молодь зустріла перші обстріли міста, які відбулись 4 липня 1941 року. З підходом німецьких військ серед тюремного персоналу ширилась паніка. “Кримінальних” злочинців відсіювали від “політичних”. Одних відпускали на волю чи мобілізовували у військо, інших розстрілювали. Так вчинили з “кримінальними” – ув’язненими селянами із Західної України, які потрапили до тюрми через саботаж колективізації. За спогадами в’язня Данила Лозинського, увечері 4 липня їх вивели на розстріл, який заглушували роботою моторів.

Наступного дня після сильного обстрілу міста чекісти вирішили підпалити тюрму з політичними в’язнями. Існує думка, що тюрма запалала через німецьке бомбардування, однак ув’язнені в своїх спогадах відзначають інше: “Пополудні, десь коло 5-ої години, почалося сильне бомбардування міста. Тоді втекли енкаведисти і, коли вмовкли розриви бомб, в тюрмі запанувала тиша. За яку годину ми почули дим, що вдирався крізь щілини у дверях, а крізь “візитирки” побачили полум’я…”.

“Один оповідає, що в них в камері було тихо і спокійно. Друзі спали або відпочивали, замислившися. Він лежав під самими дверима і з нудьги рахував кроки вартового в коридорі. Спочатку були рівномірні, потім їх було більше, якісь невиразні, а далі все втихло. Він почув через щілину в дверях легких запах нафти, і слідом за ним дістався до камери тендітний сивий димок. Він відразу зорієнтувався, що тюрму облили нафтою, і підпалили, щоб подушити нас, як мишей у дірі, і крикнув про це друзям…”.

“Був із нами польський генерал [???]. Розказував про бої на П’яві [???]. Потім почувся запах диму. Впала від удару кришка “кормушки”. Повалив густий дим до камери. Ясно було, що горіла тюрма. Горіла солярка і смола…”.

Незважаючи на такий хід подій, в’язні масово не запанікували, а спільними зусиллями повибивали двері камер. Хлопці-західняки звільнившись, одразу виламали двері сусідньої дівочої камери: “Раптом двері відкрилися, і на порозі стали хлопці з розкуйовдженим волоссям, спітнілі, обдимлені, і гукнули розпростерши руки: “Дівчата! Волю вам приносимо”…”.

Очевидно, що гарна організованість політв’язнів застала чекістів зненацька, адже ті, коли розпочалась пожежа, знаходились на тюремному подвір’ї. Але як тільки в’язні погасили полум’я, енкавеесівці покинули територію. Усі арештанти радіючи повиходили надвір, віталися, шукали знайомих. Група юнаків та дівчат з “Процесу 59-ти” зібралась до купи. Старшим обрали Дмитра Клячківського та стали планувати наступні свої дії.

Але до омріяної волі ще було далеко. Зненацька чекісти оточили територію тюрми і розпочали стрілянину. Більша частина в’язнів змушена була укритись у приміщеннях. Багато людей вбили, зокрема, двох юнаків із “Процесу 59-ти” – Михайла Пецуха та Олега Левицького. Останній загинув смертю хоробрих: коли чекісти почали кидати гранати у приміщення, дві з них залетіли до камери, переповненої людьми. Левицький закрив своїм тілом обидві, тим самим врятував інших від смерті. Йому було 20 років (у спогадах Люби Комар стверджується, що Олег Левицький загинув від 5 кульових поранень).

Чекісти обстрілювали тюрму та кидали гранати, але увійти в приміщення не наважувались. Тому здійснили нову спробу підпалу: “Була ніч, яка 11-а година. Крізь щілину між дверима ми бачили досить добре, що діялося при входових дверях, бо надворі було значно ясніше, як в нашому сховищі. Енкаведисти відрами обливали двері — ми почули запах бензини. Крізь двері хлюпали бензиною й на дерев’яну підлогу коридора. А тоді пустили вогонь. Почало горіти. Вибухали ще ручні гранати. Ми сиділи дальше в своєму сховищі, наготувавши до оборони перед вогнем мокрі шмати, що назривали з себе. Двері обхляпували мокротою, підлога була бетонова. Так перебули ніч і ранок…”.

Як це не парадоксально звучить, але в’язнів врятувало наближення німецьких військ. Наступного дня (6 липня) у місті стояла сильна канонада: німці обстрілювали Бердичів, радянські війська відповідали, чекісти підривали склади амуніції, палав залізничний вокзал. До в’язнів уже не було діла.

Після розвідки обстановки поблизу тюрми, вирішили виходити групами по кількадесят людей. Група з частиною арештантів “Процесу 59-ти” виходила другою наступного дня (7 липня): “Обережно і боязко ми сходили сходами вниз, оминаючи трупи, коридорами, далі брамою на подвір’я, щоразу приспішуючи крок, наче б за нами хто гнався. Врешті через хвіртку вийшли на вулицю. Не раділи ми, не тішилися волею, бо воля ця була страшніша і небезпечніша, ніж перед тим тюрма. Побігли просто вулицею, далі городами, полем, щоб швидше вперед, щоб далі від тюрми. Втомившись, зупинилися і оглянулися. На горбочку перед містом чорніла обсмалена тюрма, могила наших друзів. Вона була вже за нами, а перед нами стала наша мандрівка по Україні,

Ця група вирушила на схід від тюрми, тому що боялась наткнутися на радянський фронт. Втікачі намагались йти полями, а якщо зустрічали людей, то говорили, що їх звільнили з тюрми і вони йдуть за радянською армією. Кінцевою східною точкою стало село Гадомці. На жаль, зі спогадів не зрозуміло, які саме – Малі Гадомці, чи Великі. Тому тут можемо лише реконструювати обидва варіанти: “Над нами пролітали німецькі літаки, яким навпереплиг з’являлися большевицькі. Забившись у бур’яни, промочені недавнім дощем і голодні, ми були свідками повітряного бою: один совєтський літак, увесь у полум’ї, впав яких 50-100 м. від нас, другий трохи дальше…”.

Зі спогадів старожилів відомо, що такі літаки впали поряд із селом Закутинці. Також є свідчення про падіння літака в лісі під селом Дубівка (у 1941 році – Чехи). Але, на жаль, невідомо, чи саме цей літак упав улітку 1941 року. Також між селами Бровки Другі та Малі Гадомці знаходився тимчасовий аеродром, тому повітряні бої тут були запеклі. І нарешті, втікачі заявляли, що рухались на схід (у бік Малих Гадомець), а не на південний схід (у бік Великих Гадомець). Останнє ще й знаходилося біля самої залізниці, яка завжди небезпечна під час проходження фронту, тому від неї намагались дистанціюватись.

“Ми попросилися в хату, де люди не спали ще, стережучись перед вогнем, який видно було з усіх боків. Горів Бердичів, яких 35 км. від Гадонців, горіли нафтові склади й цукроварня в його околиці, горіли стаційки і шкільні будинки по селах. Це довідались ми від людей у хаті, які прийняли нас ввічливо. НКВД, сільради і сільського “активу” вже в селі не було, люди почували себе свобідніше. Вгостили нас молоком і скупо хлібом — хліба по селах, як ми переконалися й згодом, — вже нема. Нарікали на біду, розказували про голод 1933 року. Питали нас, що з ними буде, бо большевики казали їм, що німці будуть людей різати. Вранці, як ми прокинулись, в хаті були вже люди з інших хат, що принесли нам молока. Рано вдавалися з нами в розмову, казали, що й у них багато родин має когось у тюрмі за “політику”.

Перед сніданням ми перевели спільну молитву і відспівали молебен до Пречистої Діви. Люди, жінки й старі чоловіки, яких насходилося тимчасом повна хата, при молитві хрестилися й плакали, деякі казали: “З такими людьми то можна б йти на кінець світу”. Після сніданку ми попрощалися, люди вказали нам дорогу, той раз на захід, і ми пішли…”.

Група повернула на захід, в обхід Бердичева, та обійшовши стороною село Іванківці, дійшла до Хажина. Ця теза засвідчує на користь іншої версії, що втікачі перебували все ж у селі Великі Гадомці (якщо йти з цього села до Хажина, то Іванківці перебуватимуть по праву сторону). Далі група втікачів через Терехове дійшла до Кикишівки. Там вони заночували у покинутому колгоспі.

“В одній з близьких хат зварили ми собі нашу горохівку, в колгоспному городі намикали цибулі, в селі частини жіночої гардероби (сорочки, хустини) виміняли на дорогоцінний хліб…”.

Наступного дня маршрут був до містечка Райгородок через села Маркуші та Обухівку. У містечку побоялись проситись до хат, тому ночували у садку. 10 липня втікачі вийшли в напрямку Янушполя (Іванополя). Але відступаючі радянські солдати радили перечекати фронт. Тому група зупинилась в одній із покинутих хат у селі Буряки, де переживши два дні позиційної війни, зустріли прихід німців. Місто уже знаходилось під контролем німців, а на описаному нами відтинку наступали частини 15-го полку 11-ї танкової дивізії за підтримки 60-ї моторизованої дивізії. Перечекавши фронт, учасники “Процесу 59-ти” вирушили на захід, покинувши тим самим територію Бердичівщини.

Зовсім скоро юнацтво дісталось Львова, де про свої пригоди розповіли у газеті “Українські щоденні вісті”. У групі, яка повернулась додому, перебувала 21 людина. Кістяк складали арештанти львівського процесу. Наведемо їх імена та інформацію про подальшу долю:

  • Винників Наталія Сидорівна – продовжила підпільну боротьбу. Вирушила на схід із похідними групами ОУН. У 1942 році розстріляна німцями в Бабиному Яру. У 1941 році їй виповнився 21 рік.
  • Столяр Олена Теодорівна – продовжила підпільну боротьбу. Зв’язкова Проводу ОУН. Арештована та закатована Гестапо у 1942 році. У 1941 році їй виповнилось 24 роки.
  • Бондар Ганна Андріївна – у 1941 році їй було 24. Подальша доля невідома.
  • Комар Любов Степанівна – продовжила підпільну боротьбу. Радистка та зв’язкова в УПА. Емігрувала до Канади. У 1941 році їй було 22 роки.
  • Комар Володимир Степанович – емігрував до Канади. У 1941 році йому виповнилось 24 роки.
  • Куницький Богдан Миколайович – продовжив боротьбу в УПА. Загинув 1945 року.
  • Клячківський Дмитро – продовжив підпільну боротьбу. Один із перших командирів УПА. Загинув у 1945 році в бою з НКВС. У 1941 році йому виповнилось 30 років.
  • Крупа Теодозій – працював лікарем у навчальному центрі дивізії “Галичина”. Емігрував до США. У 1941 році йому виповнилось 23 роки.

Інші львівські засуджені, вирвавшись із бердичівської в’язниці, додому діставались інакше. Серед них: Волошин Олена, Гончарук Богдан, Горбаль Роман, Думанський Петро, Слюзар Дмитро та Шенгера Петро.

Ця історія з львівськими в’язнями не є якоюсь унікальною. Такими сюжетами пронизані стіни та коридори більшості в’язниць України того буремного та гарячого літа 1941 року. Звичайно, найбільше постраждали ув’язнені з Західної Україні, однак нічим не поступались і пересильні тюрми центральної частини нашої держави: Умані, Києва, Харкова та, як виявилось, і нашого Бердичева.

Віталій Матвійчук, Бердичівщина: terra incognita


 

Згадка про бердичівські розстріли серед інших подібних випадків в оунівській відозві до українців, 1945 рік.

Уривок зі спогадів Д. Лозинського про втечу з бердичівської тюрми.

Замітка про втечу з бердичівської в’язниці в газеті “Українські щоденні вісті”.

Додати коментар

Захисний код
Оновити

   
   
   


Ваш IP:54.162.118.107
   
@Mail.ru.